Reports
Friday, 15 September 2017 12:02

Нова геополітика: український фактор. Частина 1

Петро Копка, керівник дослідницьких програм COSA

Промайнули свята. Уже став історією перший український військовий парад за участі представників держав-членів НАТО. Роз’їхалися імениті гості. І знову почалися тривожні трудові будні країни, яка, де-факто, воює за свою незалежність із північним сусідом, в широкому сенсі, а, де-юре, начебто, проводить на своїй території антитерористичну операцію.

За три останніх роки ситуація у світі кардинально змінилися і своєрідним каталізатором цього стала саме Україна з її нестримним бажанням добитися незалежності і можливості самостійно вирішувати свою власну долю.

У той же час, оточуючий світ не поспішає усвідомлювати ту просту істину, що настав час переглянути своє відношення до проблем сучасного світу та започаткувати розробку нових шляхів їх вирішення, виходячи із вже сформованих глобальних реалій.   

Святе місце, ніколи не порожнє

Підміна понять – найпримітніша характерна риса нашої епохи. Політичні симулякри і сурогати прийшли на зміну раціональним міжнародно-правовим формулюванням і трактовкам, які століттями відточувалися дипломатами на різноманітних майданчиках  в рамках тодішньої системи міжнародних відносин. Оскільки одну із своїх задач вони вбачали в тому, щоб якомога детальніше і точніше охопити юридичними правилами ті практичні форми, які виникали в ході глобальної взаємодії міжнародних суб’єктів.

І от, як виявилося на початку другої декади двадцять першого століття, дипломатичні наробки попередників виявилися неефективними. Новий світ почав висувати свої власні вимоги до методів і шляхів вирішення, здавалося б, давно забутих проблем.

Чи, може, і не зовсім забутих. Просто, у час, коли віртуальна реальність із успіхом заміщує реальність реальну, старі механізми врегулювання конфліктів, засновані на традиційних методах, перестають ефективно функціонувати.

А коли для їх заміни нічого підходящого під рукою не знаходиться, то в хід йдуть різноманітні замінники, які будучи не в змозі вирішити конкретну проблему вцілому, лише мультиплікують її складові частини, заплутуючи ситуацію до рівня неможливості навіть сформулювати задачу.

В результаті, система, яка ще вчора здавалася цілком збалансованою і керованою, раптово перетворилася на набір не зв’язаних між собою елементів, взаємодія між якими все більше нагадує хаос.

Світ після 1991 року розвивався за інерцією, отриманою від подій, пов’язаних з розпадом так званої соціалістичної системи і зникненням з політичної мапи світу Радянського Союзу.

Захід, оперативно та більш-менш успішно інтегрувавши колишні соціалістичні країни та екс-радянські республіки Прибалтики, вийшов із дезінтеграційної катавасії кінці двадцятого століття доволі успішно. А західний інтерес до колишнього СРСР обмежився прагматичними та меркантильними цілями: власна безпека, пов’язана з радянською ядерною зброєю, забезпечення безперебійних постачань енергоносіїв з Росії та пошуком технологічних новацій, які можна було б використати у власних виробничих потребах. 

Чого не можна сказати про пострадянський політичний простір, де почалися активні пошуки власної ідентичності та союзників з боку нових незалежних держав. А тому створення СНД із самого початку розглядалися Росією і іншими його учасниками по-різному. Якщо для Москви співдружність слугувала засобом збереження колишніх республік у російському полі тяжіння, таким собі прообразом майбутнього союзу, то, наприклад, Україна розглядала СНД у якості інструмента цивілізованого «пострадянського розлучення».    

Таким чином, Співдружність почала набувати форми багаторівневого політичного утворення. Україна поступово почала займати особливу позицію, відходячи від «біловезької трійці», все активніше розбудовуючи міжнародні зв’язки та все голосніше заявляючи про наявність власних державних інтересів.

Перша серйозна сутичка на цьому ґрунті з Росією сталася при розподілі закордонних активів колишнього СРСР. Проблема вважається неврегулюваною до цих пір. Україна не ввійшла до Договору про колективну безпеку, незважаючи на шалений тиск з боку офіційної Москви. Таким чином, спроба Кремля побудувати  сурогат на кшталт міні Варшавського договору потерпіла фіаско. Без України він виявився недієздатним.

Тобто, українська держава, будучи членом ООН із самого її заснування, всіляко намагалася підкреслити свій незалежний статус в будь-яких багатосторонніх інтеграційних процесах на теренах колишнього СРСР. Паралельно, налагоджуючи міжнародні зв’язки, в тому числі з оборонними організаціями, такими як НАТО.

Українською позицією з успіхом скористалася Білорусь, яка після приходу до влади нинішнього президента постаралася зайняти позицію привілейованого російського партнера. У своїх дружніх поривах дві країни дійшли до створення у 2000 році такого собі симулякра-фантома у вигляді Союзної держави, яка замість того, аби інституалізуватися та розвиватися слугує Москві та Мінську своєрідним ситуативним аргументом у випадку виникнення спірних питань у двосторонніх відносинах.

Тим часом, ситуація в рамках СНД розвивалася у не зовсім сприятливому для Кремля руслі. Росія, в силу різних причин, виявилася набагато слабшим атрактором у порівнянні зі США, об’єднаною Європою чи, навіть, Китаєм. Вона нічого, крім енергоносіїв та військової техніки не змогли запропонувати новим-старим партнерам.      

Ще трагічніші події відбувалися в Росії, яка змушена була не тільки шукати місце у світі у новій своїй подобі, але і спробувати відновити свою вагу і вплив на глобальному рівні, одноосібно проголосивши себе правонаступницею СРСР.   

Пройшовши через псевдодемократичну вакханалію епохи Єльцина, Росія до кінця двадцятого століття була готова до появи «твердої руки», яка могла б навести лад в країні. На це потайки надіялись і в колективному Заході, де були неабияк занепокоєні російським внутрішньополітичним станом і були готові закрити очі на не зовсім демократичні перетворення, які розпочалися після приходу до влади нинішнього президента та його оточення.

До пори до часу такі російські дії трактувалися на Заході, як пошук власного шляху розвитку.  І як виявилося в результаті, – це була велика помилка. У недалекому минулому ніхто не міг собі навіть уявити, що на початку другого тисячоліття у світі з’явиться політична потуга, яка, з одного боку, претендуватиме на роль одного із глобальних центрів сили, а, з іншого, ігноруватиме усі писані і неписані міжнародні норми, мотивуючи свою поведінку причинами, які в сучасному глобалізованому світі виглядають повним анахронізмом. Тим не менше, завдяки постійній ескалації регіональної напруги, Росії, в кінці-кінців, вдалося примусити решту світу грати за своїми правилами.

На пострадянському просторі спроба Москви розширити сфери можливої «російської привабливості» за межі економіки разом перетворилися на проекти будівництва на територіях нових незалежних держав безальтернативного «руського міра» з використанням старих «скреп» у вигляді «славянского братства и триединого народа», що в умовах глобалізованого світу аж ніяк не могло слугувати системним атрактором. Тим більше, у тій агресивній формі, в якій її нав’язувала своїм потенційним споживачам офіційна Москва.

У Кремлі першими зрозуміли, що старі міжнародні норми в нових умовах не працюють і їх можна легко обійти без будь-яких негативних наслідків для себе.

І тому, коли Москва ініціювала «українські події», спочатку анексувавши Крим, а потім «підпаливши» Донбас, то виявилося, що у світі не існує жодної впливової сили  чи міжнародного механізму, які могли б ефективно вплинути на агресора і змусити його грати за вже встановленими і загальноприйнятими правилами.

Можливо, Росії і на цей раз вдалося б повернути ситуацію на свою користь, але Україна, на відміну від тих же Молдови та Грузії, не змирилася із тим status quo, який їй нав’язувала північна сусідка, особливо після 18 березня 2014 року і, незважаючи ні на що, розпочала спротив.

Такий розвиток подій неабияк «ускладнив» життя усім західним демократіям, в першу чергу, – європейським, оскільки вони уже змирилися з тим, що Україна, де-факто, опинилася у зоні впливу і відповідальності Росії. Активна, можна сказати нахабна, політика якої по відношенню до української держави, вже майже не викликала у міжнародних спостерігачів сумнівів у тому, хто в київському домі господар.

Проте реакція, в першу чергу, українського суспільства (не влади), яка вилилася в кривавий Євромайдан, змусила міжнародне оточення України втрутитися, оскільки іншого виходу у нього просто не було. Незважаючи на те, що Москва, користуючись нагодою, придумала «відмазки» у вигляді кримського «референдуму» чи невдоволення жителів Донбасу центральною владою. Аж занадто зухвалою здалася міжнародному співтовариству поведінка Росії.

Далі буде...


Read 502 times