Reports
Tuesday, 03 October 2017 07:25

Нова геополітика: український фактор. Частина 2

Петро Копка. Керівник дослідницьких програм COSA

Камо грядеши, Украйно?

З кожним днем це питання в умовах нинішньої України із чисто риторичного перетворюється у щось подібне на зловісне пророцтво.

У тому, що оточення України до останнього часу сприймало її, як російську зону впливу і, в деякій мірі, – відповідальності, винувата, в першу чергу, сама українська влада і український політикум у цілому.

Негаразди всередині країни і беззуба та безвекторна зовнішня політика призвели до того, що до осені 2013 року, до Вільнюського саміту, на якому Україна мала підписати Угоду про Асоціацію з Європейським Союзом, і на Заході, і в Росії склався своєрідний консенсус з приводу того, яким шляхом надалі розвиватиметься Україна.

Тому-то в головних європейських столицях, в першу чергу в Берліні, не особливо здивувалися, коли тодішній український президент демонстративно відмовився підписувати Угоду.

Пройде ще немало часу до тих пір, коли широкому загалу стануть відомі усі подробиці розвитку подій навколо України в 2013-2014 роках. Якщо взагалі таке колись буде можливе. Але вже зараз, базуючись навіть на непрямих ознаках, можна зробити деякі припущення.

Зокрема, можна з впевненістю стверджувати, що, користуючись катастрофічної втратою Україною своєї суб’єктності у міжнародних справах, Росія не могла не скористатися можливістю переконати той же офіційний Берлін у тому, що для обох сторін було б комфортніше і безпечніше, якби Москва зберегла тотальний контроль над Україною. Це не виглядає аж занадто фантастичним, якщо згадати про якість української політичної еліти часів Януковича.

Заходові, а особливо провідним країнам Європи, заклопотаним інтеграційними проблемами, було вигідніше «злити» Україну, щоб не плуталася під ногами, аніж вести діалог з владою, яка не мала серйозних намірів пов’язувати своє майбутнє з європейськими справами та на практиці поділяти європейські цінності, а використовувала процедуру встановлення більш тісного контакту з ЄС у якості розмінної монети у торгах з Росією.

Для Сполучених Штатів Америки часів Б. Обами Україна взагалі уявлялася суцільним корупційним масивом, який заслуговував на увагу хіба що з точки зору запобігання розповсюдження зарази за межі зони, окресленої державними кордонами.     

Це був результат багаторічної роботи офіційного Кремля як із західними країнами, так і з українськими політиками із вищого ешелону. Саме з України розпочалася практика використання природного газу у якості засобу політичного тиску та шантажу, а виручені з продажу енергоносія гроші почали повертатися в Україну в якості багатомільйонних корупційних хабарів для підкупу місцевих політиків і посадовців та створення того, що в просторіччі називають п’ятою колоною.

При цьому, якщо до 2010 року вплив на Україну можна було описати, як спеціальну операцію, то після приходу до влади Януковича «со-товарищи» держава поступово стала перетворюватися у справжній російський протекторат, у якому головні владні посади займали не просто симпатики Росії, а її громадяни. З мовчазної згоди Банкової.

Картину доповняло безроздільне панування у духовній сфері російської православної церкви московського патріархату та російського контенту в українському медійному просторі.

Приблизно такою була диспозиція в Україні і навколо неї на кінець 2013 року. Українська скарбниця порожня. А тому дуже доречними стали 15 млрд. дол., російських кредитів, запропонованих Москвою у якості своєрідного заохочення за відмову підписати Угоду з ЄС. Україна ще більше залізала в російську фінансову кабалу. Але виходу не було, без цих грошей ненаповненим залишався державний бюджет наступного року.

Політична система розвалена. Політична корупція зашкалює. Купівля голосів у парламенті – звичне явище. Середній і малий бізнес майже розвалений. «Регіонали» із самого верху до самого низу зайняті «віджимом» чужих промислів.

На зовнішньополітичний арені – майже повний остракізм. Держави світу не поспішають мати справу з українським клептократичним урядом. А тому найбільш натоптаною дипломатичною стежкою була московська, де кремлівські жерці від політики за допомоги українських манкуртів, як павуки, по руках і ногах все тісніше сповивали Україну, перетворюючи її у нерухомий напівфабрикат для майбутнього споживання.

Фахівці розуміли, ситуація настільки серйозна, що  змінити її міг лише кардинальний злом системи, що склалася, і її заміна новою. При цьому про еволюційний шлях, як на те наголошували деякі українські віп-політики, не могло бути і мови. Усе зайшло настільки далеко, що тільки радикальні форми протидії могли змінити майбутній вектор розвитку держави.

І такою формою став Євромайдан. Вивчати зараз його не будемо. Ми достатньо описали цей український феномен у наших дослідженнях 2015-2016 років. Скажемо лише, що, як свідчить більш ніж трирічний досвід пост майданного життя країни, саме він став тією точкою біфуркації, після якої поворот до минулого став неможливим у принципі.

Теоретична довідка. Стан системи називається біфуркаційним саме тому, що, на відміну від лінійної форми з її детермінованістю та кількісною обмеженістю векторів розвитку, він припускає наявність фактично безмежного набору варіантів подальшої долі системи. Усе залежить від цілей, які оновлена система переслідує, та внутрішнього стану її попередниці.                                                      

Будь-яка система, незалежно від її початкового стану, не зможе одночасно трансформувати і власну внутрішню  структуру, і форму взаємодії з оточуючим середовищем.          

Для таких масштабних перетворень (метаморфоз) у системи, як правило, не вистачає ні матеріальних ресурсів, ні енергії. А в соціальних системах, якою є держава, – ще й людських ресурсів.

Крім того, згідно із синергетичними законами ритму, занадто різкий перехід системи із одного стану в інший загрожує їй руйнацією.

А тому знадобиться деякий час, поки розбалансована змінами система набуде стану гомеостазу, тобто здатності до динамічного саморегулювання. А до тих пір буде спостерігатися нестійкий стан з численними відхиленнями (девіаціями) від основного вектора розвитку.

При цьому особливо чутливими до зовнішніх впливів буде саме внутрішня структура системи, що ми і спостерігаємо зараз в Україні. Це пояснюється тим, що у системі, яка приходить на зміну відмираючій, ще на сформувався генеральний атрактор, що і робить систему нестійко.

Україна, пройшовши свою точку неповернення у кінці 2013 – на початку 2014 років, тільки розпочала свій складний шлях з виходу із старої, давно усталеної «російськоцентричної» системи. І незважаючи на неоднозначність її «ходи», світ почав вірити у те, що на цей раз держава насправді змінює вектор свого розвитку і демонструє серйозні наміри стати елементом глобальної демократичної системи. Цьому, в значній мірі, сприяла політика путінської Росії по відношенню до України.  

Але повноцінне включення до світової системи потребує радикальних внутрішніх змін, ліквідації усього того маргінесу, який був «перетягнутий» новою-старою українською політичною елітою із до майданних часів і який у нових умовах виглядає як абсолютний анахронізм, здатний інфікувати систему, що з такими трудом і з такими жертвами (у тому числі, і людськими) створюється українським суспільством.

Він же являється тим жупелом, який відштовхує серйозних іноземних інвесторів, що, у свою чергу, не дає успішно розвиватися українській економіці, політичній та соціальній сфері.

Далі буде…

Read 344 times