Reports
Monday, 30 October 2017 07:26

Нова геополітика: український фактор. Частина 3

Петро Копка. Керівник дослідницьких програм COSA

«Будь-яка організація, незалежно від рівня її демократичності, стає олігархічною»
(Р. Міхельс, німецький соціолог, «залізний закон олігархії»)

Як свідчать результати проведеного системного аналізу, основними проблемами, які нинішня Україна успадкувала від попередньої епохи і які мають найбільш негативний вплив на її стан, і внутрішній, і зовнішній, є відсутність системності (безсистемність) в управління державою та безальтернативний олігархічний вплив на неї.

При цьому, яка із цих двох проблем головна, а яка грає підпорядковану роль, точно сказати неможливо. У різних ситуаціях вони проявляють себе по-різному, міняючись місцями, в залежності від обставин, але незмінно доповнюють одна одну, демонструючи, таким чином, своєрідний негативний синергетичний ефект для державності.

Усі інші негаразди, в тому числі горезвісна корупція, – це всього-на-всього похідні від них, такий собі результуючий виродок їхньої перманентної взаємодії.

Метою цього розділу є не аналіз діяльності кожного окремого українського олігарха, а констатація того, як олігархія впливає на стан української держави в цілому.

Олігархія, як український феномен

Олігархія – візитна картка сучасної України. Так історично склалося, що майже усі національні багатства держави у вигляді її найліквідніших активів у результаті «прихватизації по-українськи» змінили власників і опинилися в руках кількох українських сімей, до яких згодом приєдналося ще й кілька російських «заробітчан-мільярдерів».

Українська олігархія почала активно заявляти про себе, починаючи з кінця 90-х років двадцятого століття. Фактично, так співпало, що вона прийшла на зміну тому кримінальному беззаконню, яке панувало в Україні протягом перших років її незалежності.

Олігархія, як відомо, характеризується наявністю у конкретного індивіда трьох складових: крупних активів у бізнесі, впливу у політиці та медіа ресурсу.

Усе це виводить нас на класичне визначення цього соціально-політико-економічного феномена – влада небагатьох: панування вузького кола осіб, родів, сімей, які захопили владу (згідно Аристотеля, олігархія є результатом викривлення аристократичної форми правління).

Однією з форм олігархії, за Платоном, є тимократія, при якій державна влада знаходиться в руках у привілейованої меншості, яка має високий майновий ценз.

Усі ці дефініції можна з повним правом застосовувати по відношенню до сучасної України. Невелику групу сімей, які володіють повним набором олігархічних ознак, оточує («підпирає») трохи ширше коло просто дуже багатих осіб, які за будь-яку ціну також прагнуть досягти олігархічного статусу. Тобто, процес олігархізації країни продовжується, втягуючи в себе, як у чорну діру, все нові людські і матеріальні ресурси.

Разом з тим, незважаючи на повну відповідність універсальним критеріям, український випадок має кілька унікальних, притаманних тільки йому, особливостей.

Перш за все, – це  надзвичайна концентрація капіталу в руках дуже обмеженого кола осіб. За оцінками інвестиційної компанії Dragon Capital, статки десяти найбагатших українців у 2016 році становили більше 11 мільярдів доларів, що склало майже 13% валового внутрішнього продукту України в попередньому, 2015, році. У порівнянні з Польщею, де таке ж співвідношення складає всього 3% польського ВВП. Це при тому, що сьогоднішня українська економіка майже втричі менша, ніж економіка її західної сусідки.

По-друге, найбагатші українці концентрують свою увагу на великих промислових і сільськогосподарських виробництвах. А половина з них мають комерційний інтерес в монополізованому паливно-енергетичному комплексі. Тобто, саме в цих обмежених за кількістю галузях «крутяться» найбільші ресурси, лишаючи поза увагою інші важливі для держави і суспільства сфери економіки. У тій же Польщі ті ж найбагатші поляки «розосередили» свої інтереси серед активів із сфер інфраструктурних проектів, телекомунікації, засобів масової інформації, фінансів і т.д. І в жодному із цих активів вони не є монополістами.

По-третє, ніде у західних демократіях у новітній історії не зустрічалось прикладів такого масштабного зрощування крупного капіталу з владою, що породило небачену раніше ніде у світі (за виключенням, можливо, сучасної Росії чи інших недемократичних режимів) політичну корупцію.

Що, у свою чергу, робить потенційно чи реально підконтрольними окремим особам чи групам осіб представників усіх, без виключення, гілок влади. Не говорячи вже про представників судів, прокуратури інших правоохоронних і спеціальних органів держави, які, фактично, знаходяться на утриманні олігархічних кланів і виконують їх вказівки. 

Держава, як прислуга

Починаючи приблизно з 1999 року, Україна, фактично, перестає розвиватися як загальнонаціональний політичний інститут і поступово перетворюється в інструмент в руках небагатьох осіб, призначений виключно для захисту та примноження придбаних ними у результаті дикої приватизації багатств, або їх примусового переділу, як це було за часів Януковича.

Україна починає звикати жити в рамках класичної олігархії, яка, в умовах нерозвинутого громадянського суспільства, з роками тільки зміцнюється та мутує у напрямі підвищення власного соціального, політичного та економічного статусу, перетворюючись у безальтернативну форму державного управління (виключно за Н. Макіавеллі).

Розвиваючись таким чином, вона поступово деформує на свою користь ще до кінця не сформований, а тому нестійкий, державний сектор українського суспільства. Таким чином, держава перестає займатися важливими загальнонаціональними проектами і починає «обслуговувати» дрібні особисті інтереси купки олігархів та пов’язаних з ними осіб як фізичних, так і юридичних.

Зокрема, останніми успішними загальнонаціональними проектами були прийняття Конституції України та введення української гривні у 1996 році. А вже, наприклад, спроба побудувати та, особливо, ввести в експлуатацію нафтопровід Одеса-Броди для транспортування до Європи каспійської та казахської нафти, порушивши, таким чином, вуглеводневу монополію Росії на українському ринку, так і не увінчався успіхом.

Окрім позиції Росії, яка природно противилася появі на європейській частині колишнього СРСР «чужого» маршруту транспортування нафти, проект нафтопроводу зазнав фіаско ще й тому, що час завершення його реалізації співпав із періодом загострення боротьби між олігархами, що набирали силу, за активи, в тому числі у паливно-енергетичному комплексі.

У результаті, українська держава зупинила свій власний розвиток, оскільки, олігархія, в чиїх руках вона поступово опинялася, не передбачала (і не передбачає дотепер) появи проектів, що виходять за рамки інтересів окремих олігархів. Це стосується, в першу чергу, інноваційних задумів, наявність яких в національних економіках свідчить про перспективність останніх. Україна ж з вини олігархів так і залишається низькоукладною економікою, незважаючи на розмови про реформування та модернізацію, які безперервно і безрезультатно ведуться з моменту отримання державою незалежного статусу.

Завершивши етап освоєння придбаних в результаті приватизації колишніх державних активів, олігархи стали перед проблемою розвитку власного бізнесу та його захисту від зовнішніх загроз. І вони скористалися відомим і апробованим методом – пішли у владу.

Спочатку особисто. Ми ще пам’ятаємо, як «під куполом» «засідали» найкрупніші українські олігархи-народні обранці. Але дуже швидко їм це набридло, вони зрозуміли, що «не святі горшки ліплять», а витрачати даремно дорогоцінний час ділові люди собі дозволити не могли.

І тоді розпочався новий, розширений, етап політичної олігархізації України – створення політичних структур під конкретних олігархів чи під їх групи із завданням захищати олігархічні інтереси та приймати вигідні для них рішення. Ці люди зрозуміли, що ефективніше буде утримувати кілька десятків депутатів різних рівнів, суддів чи високопоставлених бюрократів, аніж власноручно намагатися вирішити питання, що виникають.

Таким чином, олігархи оптимізували систему управління своїм бізнесом, а українське суспільство із-за своєї пасивності отримало нічим не обмежену політичну корупцію. Її апогей ми спостерігаємо в сучасній Україні. При цьому олігархія стала настільки всесильною та зарозумілою, що не звертає особливої уваги навіть на те, що країна, фактично, знаходиться в стані війни. Гроші не пахнуть?

Далі буде...

Read 429 times