Reports
Thursday, 14 December 2017 13:39

Нова геополітика: український фактор. Частина 4

Петро Копка. Керівник дослідницьких програм COSA

Синергетичний ефект олігархії

І ще одну характерну рису, яка була притаманна українській олігархії до останнього часу, і яка зіграла (а в деяких випадках, і продовжує грати) трагічну роль в короткій історії держави, потрібно підкреслити окремо. Це її початкова і майже безальтернативна проросійська політична, економічна і ринкова заангажованість (направленість).

У силу причин, про які йшла мова вище, Україна перед 2013 роком опинилася, фактично, в статусі російського протекторату. До цього протягом майже десяти років український політичний і економічний простір активно «зачищалися» від іноземної присутності. Від будь-якої, окрім, російської. Активну роль у цьому процесі грали так звані українська політична і економічна еліти, міцно зав’язані на українську олігархію. 

У результаті, українська суб’єктність на той час стала близькою до абсолютного нуля, а національна економіка, деформувавшись, поступово перетворилася в придаток до російської. Особливо це стосувалося тих виробничих галузей, які складали єдині технологічні ланцюги і цикли ще за радянських часів.

Затребуваність таких виробництв з боку Росії не давала можливості українській економіці розвиватися в інтересах власної держави і зводили її інноваційну складову практично до нуля. Оскільки ємний і невибагливий російський ринок не вимагав від українських виробників модернізації і одночасно приносив «свіжу копійку».

Таким чином, поступово, саме галузі «зав’язані» на Росію, стали грати основну скрипку в національному економічному комплексі. В першу чергу, в якості здобувача так необхідної іноземної валюти.

Така географічна «зацикленість» національної економіки робила Україну критично залежною від політики Росії вцілому. Українська держава не раз потерпала від тарифних та нетарифних війн та обмежень, які Москва на свій власний розсуд могла ввести в дію в будь-який, вигідний для неї, момент. При цьому Україна втрачала не тільки «живі» гроші і економічну вигоду, але і частину економічного, а подеколи, і політичного, суверенітету.

Одночасно, приблизно в цей же час в Україну почав «заходити» російський крупний (за українськими мірками) бізнес. Це були ті представники бізнесового середовища сусідньої держави, які не змогли знайти своє місце у себе на батьківщині, але які, користуючись політичною підтримкою власного уряду, змогли придбати українські ліквідні активи, в першу чергу, в стратегічних галузях і ті, які забезпечують швидку окупність. Так у них в руках опинилися деякі облгази і обленерго, критичні для держави з точки зору соціальної безпеки підприємства.

Частина із придбаних виробничих активів за вказівкою політичного керівництва Росії цілеспрямовано банкрутилась з метою усунення конкурентів на міжнародних ринках, що не тільки продовжувало деформувати українське економічне середовище, а й знижувало конкурентну здатність держави на міжнародних ринках та зменшувало валютні надходження.

Одночасно, частина російських «бізнесових емісарів» стали придбавати українське громадянство та йти в політику, не тільки примножуючи, таким чином, власні капітали, але і підвищуючи політичну вагу в національному політикумі і отримуючи можливість безпосередньо впливати на вироблення державної політики. У тому числі, і по відношенню до Росії. 

За виробничим до України «потягнувся» банківський капітал. В Україні протягом короткого відрізку часу відкрилися «дочки» провідних російських банків, які відразу ж стали непереможними конкурентами для українських фінансових інституцій з причини наявності у них набагато дешевших, а значить вигідніших, банківських інструментів.

Паралельно йшла активна купівля українських фінансових установ, у тому числі – системних. Так, наприклад, було з Промінвестбанком, клієнтами якого були провідні українські промислові виробники, включаючи стратегічні.  

У тому, що ситуація розвивалася в інтересах Росії, головну роль зіграли  саме українські олігархи, особливо ті з них, виробничі потужності яких розміщувалися в Росії чи мали тісні технологічні зв’язки з російськими підприємствами або по-серйозному були присутні на російському внутрішньому ринку. З них все розпочиналося.

Інші, у тому числі і державні підприємства, приєдналися до процесу масової проросійської переорієнтації, оскільки такою поступово ставала вся українська зовнішня політика.

Пояснення цьому доволі просте. Після так званого касетного скандалу відношення до України з боку провідних західних демократій різко змінилося: з очікування на появу нової розвиненої європейської держави на повне розчарування у внутрішньо політичних процесах.

Тим більше, що до того часу ядерна зброя була виведена з української території, а стратегічна військова техніка, що залишилася з радянських часів на нашій території, як то стратегічні бомбардувальники Ту-160 і Ту-95, були знищені в ході т.зв. конверсії чи передані Росії. І Україна перестала грати для світу таку важливу роль, як це було в 90-х роках минулого століття.

І головна причина такої негативної для країни метаморфози полягала у тому, що Київ, просто, не зміг сформувати (і сформулювати) цікаві для Заходу проекти, які могли б ефективно замінити виконані в односторонньому порядку програми пострадянської демілітаризації держави.

Єдиною країною, яка спочатку організувала «касетний скандал», а потім «простягнула руку дружби братньому українському народові», була Росія. І протягом кількох років вона ж зайняла домінуюче положення у двосторонніх відносинах в цілому, відсторонивши більш інертний, зайнятий своїми пост біполярними проблемами, Захід.

Ми вже писали про те, що Україна стала першою країною-жертвою поголовного підкупу національної еліти з боку сусідньої держави. Саме на українських політиках офіційна Москва відпрацьовувала новітні технології впливу на зарубіжні країни, які згодом стали невід’ємною складовою тих гібридних технологій війни, які Кремль використовує не тільки проти України, але, як тепер стало відомо, і проти усього демократичного світу. 

Незаперечним є той факт, що крупний бізнес (власне кажучи, як і будь-який інший) космополітичний. Але у випадку відносин з Росією, цей космополітизм став гіпертрофованим і якимось однобоким. Україна, знаходячись в руках олігархів, незважаючи ні на які антиукраїнські випади з боку офіційного Кремля, зберігала цілковитий спокій.

Це пояснюється саме тими вигодами, які український олігархат міг би втратити у випадку конфронтації з Москвою. Тому-то і залишилися без політичної реакції і о. Тузла, і численні обмеження, які російська сторона на власний розсуд вводила по відношенню до українських експортерів, і пихаті зауваження про те, що «Україна навіть не держава», з якими на високому форумі виступив нинішній російський зверхник.

До пори, до часу москвичам все сходило з рук. Аж занадто тісно олігархічні інтереси прив’язали Україну до Росії. Так заради «золотого тільця» було знехтувано честю Української держави, що, у свою чергу, тільки «роздувало» самовпевненість Москви та збільшувало її апетити, що привело, в кінцевому рахунку, до втрати частини території та війни на сході країни. Такий попередній синергетичний ефект від українсько-російських відносин в умовах олігархії для нашої держави.

Дещо про «деолігархізацію»

Уважні спостерігачі за внутрішньополітичними процесами відмічають, як останнім часом змінилася фразеологія влади в порівнянні з тим, про що її представники, у тому числі і президент, говорили ще рік-півтора назад. Зокрема, із їхнього лексикону повністю зникло згадування про деолігархізацію держави.   

У чому причина настільки разючої метаморфози? Ми що, перебороли цю напасть? Чи наші олігархи стали настільки соціально орієнтованими, що несуть одне тільки благо українському народові?

На жаль, ні те, ні інше. Українська олігархія вступила в нову і, будемо сподіватися останню, фазу свого розвитку. Це, знову таки, чисто українська специфіка – максимальна централізація олігархії.

І тут знову, як і в кінці 90-х двадцятого і початку «нульових» двадцять першого століття перед українським керівництвом повстає питання нового національного порядку денного, який міг прийти на зміну мілітаристському контенту 2014-2017 років.

А зробити це в умовах олігархії не так то і просто. Оскільки західні партнери України за ці роки вивчили нашу державу і її нинішніх очільників краще, ніж за попередні чверть століття. І тут не допоможуть ні Мистецький арсенал, а ні YES.

Для продовження продуктивного діалогу вбогих умов олігархічної України недостатньо. Оскільки Українська держава за своїми розмірами і потенціалом не Словаччина чи Чехія з Угорщиною. І навіть не Польща. Для такої розмірної держави потрібні масштабні взаємовигідні, в першу чергу, економічні проекти. А розробити їх і, головне, втілити в життя можна лише за умови повної прозорості в економічній і політичній сферах. Чого олігархія, в силу своєї природи, забезпечити просто не в силах. Оскільки загальнонаціональні проекти – прерогатива держави, яка виражає інтереси усього суспільства, а не його частини.

Це перша причина, яка, на наш погляд, свідчить про кінець епохи олігархів. Друга полягає в тому, що Захід зрозумів, що українське громадянське суспільство і нинішня українська політична еліта – це антиподи, інтереси яких не співпадуть ніколи.

Особливо це стало зрозумілим після того, як США з новою адміністрацією Трампа почали активніше вникати у внутрішньополітичну ситуацію в Україні, чого українській еліті вдавалося уникати при Обамі. І така ситуація не пророкує нічого доброго для вищих посадовців держави. Все складніше вдається приховати олігархічну сутність за псевдо державницькою риторикою.

Далі буде…

Read 512 times